Wstęp
Кам’яниця, в якій переховувалася Зузанна Ґінчанка
Повертаємось до Плантів вулицею Людвіка Заменгофа і долаємо шлях до кінця вулиці Міколайської. Саме на цій вулиці, в одній із кам’яниць, відразу навпроти відновленого будинку Друкарні профспілок (Drukarni Związkowej), в якому розташовуються сьогодні фірми та сервісні центри, під час окупації переховувалася Зузанна Ґінчанка. Цю поетку, ім’я якої протягом багатьох років було забуте, а сьогодні повернене, вважають однією з найважливіших постатей польської літератури другої половини 30-х років ХХ століття.
Історія Зузанни Ґінзбург, бо таким було її справжнє прізвище, починається у Києві, де вона народилася 1917 року у єврейській родині. Незабаром її сім’я переселяється на Волинь, звідки Зузанна і виїжджає на навчання до Варшави. Там вона знайомиться із учасниками поетичної групи Скамандр і починає приятелювати з Юліаном Тувімом, який опублікував її перші вірші, а також з Вітольдом Ґомбровичем. У 1936 році видає дебютну збірку «Про кентаврів», що отримала позитивні відгуки і запрезентувала зрілу поезію, яка, з одного боку, опирається на власний досвід авторки, а з іншого – відображає щораз небезпечніший зовнішній світ. Спалах війни змусив Ґінчанку виїхати до Львова, де вона вийшла заміж і продовжувала писала. Із 1943 року переховувалася у Кракові – спочатку у Свошовицях, а потім в будинку, перед яким ми стоїмо. Унаслідок доносу сусідів, поетку заарештувало гестапо. Ймовірно її розстріляли разом із іншими ув’язненими на території концентраційного табору Плашув у 1944 році. Уцілів однак її поетичний талант, яким ми можемо захоплюватися завдяки подальшим виданням творів. Ностальгія зіткала сітку у цій прекрасній, хоч і непримітній кам’яниці, ось, як пише Ґінчанка у своєму вірші Чужість: Радість пропливає/ здалека/ в рожевому святковому човні/ далекою чужою рікою/ з ультрамарину та мулу».
(переклад: Тетяна Міщук)