Прогулянка слідами краківських поетів

Розпочнемо нашу прогулянку з Ринку Підгірського, від характерної будівлі, відомої як Будинок «Під оленем» або «Під оленями». Тут у 1891 році народився та провів свої дитячі роки “батько” краківського авангарду Тадеуш Пейпер. До Першої світової війни Підгуже було окремим містом, віце-мером якого, хоча й недовго, був батько Тадеуша, юрист Абрахам Маркус Пейпер.  Тадеуш Пейпер прожив тут більше двадцяти років, потім переїхав спочатку до Франції, а потім до Іспанії.  Повернувшись до Кракова, він почав втілювати в життя своє захоплення соціалізмом та мистецтвом авангарду.  У кам’яниці на вулиці Ягеллонській, 5 він редагував революційний журнал «Звротниця» (Zwrotnica), який став справжнім маховим колесом для польського авангарду.  Після Другої світової війни Тадеуш Пейпер втік до Львова, звідти був висланий на Схід, проте йому вдалося повернутися до Кракова, хоча й ненадовго.  Потім, будучи уже хворим та страждаючи від манії переслідування, поет оселився у Варшаві, і доживав свої останні дні в лікарні в Творках, де й упокоївся у 1969 році. 

Будівля, яку ми бачимо, варта уваги не лише тому, що її ріг прикрашено силуетами двох оленів зі спільною головою та ефектними рогами.  Це одна з найстаріших споруд в Підгужі, збудована в останніх десятилітях XVIII століття.  У наступному вона слугувала австрійським готелем, останнім перед мостом, що вів до Кракова, на місці якого нещодавно побудовано пішохідно-велосипедний міст Бернатка.  Будинок також був свідком подій «Весни народів» та організації єврейського гетто на Підгужі.  Отже, варто зазначити, що шлях авангарду парадоксально розпочався в місці, освяченому традицією. 

(переклад: Юлія Тіханова)

Вулицею Бродзінського, пішохідно-велосипедним містом Бернатка, а потім вулицями Мостовою, Божого Тіла, Медовою повз синагогу Темпель та Підбжезє проходимо до скверу Колечко, і далі ще кілька кроків – до кам’яниці, на фасаді якої видніє меморіальна таблиця, що нагадує про одного із її мешканців – Мордехая Ґебіртіга. 

Без цього поета, пісняра, “Краківського Бертольта Брехта” важко собі уявити міжвоєнний Казімєж. Отримавши професію теслі, він почав писати музичні твори, які пізніше стали відомими та популярними. Поет часто сам їх і виконував. Твори Ґебіртіга, як-то «Blajb gezunt mir, Kroke!» («Бувай здоровий, мій Кракове!») та марш «Arbetloze marsz» («Марш безробітних»), співали всі: і єврейська інтелігенція, і біднота, і матері, зокрема, зворушливі Ґебіртігові колискові, насамперед, «Hungerik dejn ketsele» («Твій котик голодний»), і войовничо налаштовані члени єврейського соціал-демократичного Бунду. Більшу частину свого життя Ґебіртіг прожив у кам’яниці на вулиці Берка Йозелевича, 5. Лише Друга світова війна та окупація змусили його переїхати на інший берег Вісли – в гетто. Він загинув у червні 1942 р. на розі вулиць Янової Волі та Домбрувки, конвойований разом із його найкращим другом Авраамом Нойманом до машини, що мала відвезти їх до Белжця. 

Маскарони, споглядаюи із фасаду рідної кам’яниці «останнього єврейського народного артиста», наспівують S’brent (Сплеттер!), бойову пісню, популярну серед підрозділів Єврейської бойової організації, що виразно попереждала про наближення кінця старого світу. Сьогодні, у новому світі, окрім відвідин магазину вінілових платівок та модного ресторану, варто також зупинитися тут, де хтось жовтим спреєм написав такі слова: «Добрих людей стає все менше». 

(переклад: Оксана Токаренко)

Вулицею Бжозовою йдемо до Плант Дітля. Після кількадесяти метрів прогулянки вулицею св. Себастьяна повертаємо праворуч на вулицю Войцеха Богуславського.  Ми опиняємося перед кам’яницею, де Чеслав Мілош та його дружина  Кароль провели останні десять років свого життя (1994–2004). 

Квартира на другому поверсі була центром Мілошевого мікровсесвіту. Вона збереглася практично без змін, її можна відвідати, у майбутньому тут планують відкрити музей, присвячений письменнику. Під час прогулянки сусідніми вулицями – Юзефа Саре, святої Гертруди, Плантами між Вавелем та Головною поштою – ми можемо відчути себе лауреатами Нобелівської премії, які йдуть на англомовну месу до костелу святого Егідія  або до одного із затишних ресторанів. Мілош дуже любив цей куточок Кракова, між Старим містом, Страдомом та Казімежем. Стверджував, що він нагадує йому Вільнюс, де провів дитинство та юність. Ряд кам’яниць на вулиці Богуславського забезпечував йому спокій, сусідство чорних напівдиких котів, тінь гіллястих дерев і письменницьку традицію – навпроти перед війною жив рабин та журналіст Озяш Тон, а трохи далі – поет і прозаїк Натан Гросс. Тут, до речі, Мілош створив дві останні свої поетичні збірки, опубліковані за життя поета: «Це» («To») та «Інший простір» («Druga przestrzeń»). Дивлячись на фасад гарної  кам’яниці, ми можемо згадати слова зі «Щоденника» («Notatnika») Мілоша: «Міста! Вас не описали!» («Miasta! Nie zostałyście opisane»)

(переклад: Oksana Voloshyna)

Діставшись вулицею Саре до Плантів, йдемо в напрямку вокзалу. На висоті Міколайської вулиці повертаємо праворуч і, перетнувши вулицю Вестерплатте, поруч із Будинком туристів, заходимо на вулицю Миколи Коперника. За кількадесят метрів повертаємо наліво на Радзивилівську, яка попри будівлю Національного старого театру, де протягом багатьох років був прокат театральних костюмів, веде нас на вулицю Любіч. В одній із останніх кам’яниць, відразу перед продуктовим магазином Баська («Baśka»), у 1929–1948 роках жила Віслава Шимборська. Про це свідчить меморіальна дошка на фасаді. 

Це було перше місце проживання майбутньої поетки у Кракові  після переїзду до цього міста. Віславі було тоді шість років. Вона народилася в Курнику поблизу Познані та виросла у Торуні. Сім’я Шимборських оселилася на другому поверсі у шестикімнатній квартирі, про яку поетеса згадувала через багато років як типово міщанську, зі старими меблями та фортепіано. У наступних, уже «своїх» місцях – Будинку письменників на Крупничій, будинках на вулиці Королівській, 82 (тоді ще 18 Січня), вулиці Хоцімській, 19 та за останньою адресою: П’ястовська 46 – поетичний та художній талант Шимборської розвинувся аж до Нобелівської премії, яку їй було присуджено у 1996 році. Однак, саме у величезній кам’яниці біля залізничного вокзалу були написані перші вірші, зокрема, дебютний твір «Шукаю слова» («Szukam słowa»), опублікований на сторінках газети Дзєннік польський («Dziennik Polski») в 1945 році. Саме в цей час – після закінчення школи, навчання в таємних класах, роботи залізничним службовцем – Віслава стане співзасновником літературної групи Інакше, де вона познайомиться зі Станіславом Лемом, Тадеушем Кубяком та зустріне свого майбутнього чоловіка Адама Влодека. Після шлюбу молодята переїдуть до Будинку письменників, але кам’яниця на Радзивілівській пам’ятатиме літературні початки майбутньої лауреатки Нобелівської премії, а Віслава через багато років буде згадувати ліпнину на стінах.

(переклад: Oksana Voloshyna)

Повертаємось до Плантів вулицею Людвіка Заменгофа і долаємо шлях до кінця вулиці Міколайської. Саме на цій вулиці, в одній із кам’яниць, відразу навпроти відновленого будинку Друкарні профспілок (Drukarni Związkowej), в якому розташовуються сьогодні фірми та сервісні центри, під час окупації переховувалася Зузанна Ґінчанка. Цю поетку, ім’я якої протягом багатьох років було забуте, а сьогодні повернене, вважають однією з найважливіших постатей польської літератури другої половини 30-х років ХХ століття. 

Історія Зузанни Ґінзбург, бо таким було її справжнє прізвище, починається у Києві, де вона народилася 1917 року у єврейській родині. Незабаром її сім’я переселяється на Волинь, звідки Зузанна і виїжджає на навчання до Варшави. Там вона знайомиться із учасниками поетичної групи Скамандр і починає приятелювати з Юліаном Тувімом, який опублікував її перші вірші, а також з Вітольдом Ґомбровичем. У 1936 році видає дебютну збірку «Про кентаврів», що отримала позитивні відгуки і запрезентувала  зрілу поезію, яка, з одного боку, опирається на власний досвід авторки, а з іншого – відображає щораз небезпечніший зовнішній світ. Спалах війни змусив Ґінчанку виїхати до Львова, де вона вийшла заміж і продовжувала писала. Із 1943 року переховувалася у Кракові – спочатку у Свошовицях, а потім в будинку, перед яким ми стоїмо. Унаслідок доносу сусідів, поетку заарештувало гестапо. Ймовірно її розстріляли разом із іншими ув’язненими на території концентраційного табору Плашув у 1944 році. Уцілів однак її поетичний талант, яким ми можемо захоплюватися завдяки подальшим виданням творів. Ностальгія зіткала сітку у цій прекрасній, хоч і непримітній кам’яниці, ось, як пише Ґінчанка у своєму вірші Чужість: Радість пропливає/ здалека/ в рожевому святковому човні/ далекою чужою рікою/ з ультрамарину та мулу».

(переклад: Тетяна Міщук)

Подорож закінчуємо на вулиці Крупничій – крокуючи Міколайською, через Головний Ринок та Шевську до театру Баґателі. На півдорозі, відразу наприкінці вулиці Юзефа Шуйського, вже понад сто років стоїть кам’яниця, запроектована Генриком Ламенсдорфом, значення якої для краківської літератури важко переоцінити. 

Саме у цьому солідному триповерховому будинку протягом півстоліття (з 1945 до 1995 року) знаходилась резиденція Союзу польських письменників. На першому поверсі відбувалися збори та зустрічі авторів, а також була їдальня. Вище мешкали письменники, члени СПП. Константи Ільдефонс Галчинський, також мешканець цього будинку, назвав його «домом сорока пророків». Багато важливих письменників, пов’язаних із Краковом, жили – хтось довше, хтось коротше – на Крупничій, 22. Віслава Шимборська, Славомир Мрожек, Тадеуш Ружевич, Галина Посвятовська, Анна Свірщинська, Єжи Анджеєвський – можна називати без ліку. В анекдотах та бувальщинах, пов’язаних із кам’яницею, часто згадується постать гардеробниці пані Льолі, яку увіковічнив у серії комедійних сценок Броніслав Май; сусідські суперечки та чвари були описані в багатьох статтях та книжці Анни Гроховської. Сьогодні, дивлячись на будинок, що руйнується, де на першому поверсі працює ресторан та магазин хутряних виробів, важко повірити, що колись він був центром краківської культури, в якому вирувало життя. Хоч треба визнати, що децентралізація мала також і добрі наслідки, завдяки ній поети мають трохи більше вільного простору для своєї творчості.

(переклад: Тетяна Міщук)