Навколо Магури Маластовської, або життя лемківського села 100 років тому

Перший пункт маршруту – виставка «Історія народного каменярства в Бартному» в історичній будівлі пресвітерію при греко-католицькій церкві першої половини ХІХ століття (обидва об’єкти є частиною Музею «Dwory Karwacjanów i Gładyszów» ( Двори Карвацянів та Гладишів) у Горлицях.

Жителі Бартнего спеціалізувалися на ужитковому каменярстві, тобто виготовленні виробів з каменю, необхідних у щоденному побуті. Це були, наприклад, жорна, бруски (що слугували для заточування металевих знарядь) або тротуарна плитка. Кам’яні ресурси використовувалися і в будівництві: будували ґанки, льохи, кам’яні містки. Донині ми можемо милуватися роботами бартніанських митців на прилеглих кладовищах, де збереглися численні кам’яні надгробки. Часто вони залишаються єдиною пам’яткою про колишніх мешканців цих земель, а нерідко й останнім слідом галасливих сіл, які колись існували в долинах. У музеї ми можемо ознайомитися з історією каменярства в Бартнему та околицях, а також подивитися на інструменти, які використовувалися під час роботи з каменем.

Перетнувши мальовничі серпантини, виходимо на перевал під вершиною Магури Маластовської, де знаходиться одне з характерних для цього регіону військових кладовищ 1915 року (про це можна прочитати тут: “Вірні присязі. Маршрут військовими кладовищами у Низьких Бескидах”, об’єкт 5). Тут звертаємо до мальовничорозташованої на пагорбах Новиці.

Новиця славиться в регіоні виробництвом ложок – ложкарством. До операції «Вісла» в Новиці проживало понад 1000 осіб і майже в кожній родині був пристрій для виготовлення ложок. Зараз у селі нараховано трохи більше 100 жителів. Це показує масштаби переміщень і, крім того, частково пояснює, чому традиційні місцеві ремесла зникають з карт. У Лемківському освітньому господарстві миттю навчимося виготовляти ложки за допомогою так званого “діда”. Тут ложки мають стругані ручки, на відміну від ложок з Новиці, де ручки були обточені. За словами Пьотра Міхняка, єдиного мешканця Новиці, який все життя займається цією професією, за день на токарному верстаті можна було виготовити до п’яти тузінів (дюжин) ( тузінь – 12 шт.) ложок, тобто цілу копу (копа – 60 шт.).

Сучасним відсиланням до ремісничих традицій Низьких Бескидів є громадська діяльність Товариства Магурич, осередок якого знаходиться в будинку його засновника в Новиці, поруч з костелом. На одній зі стін будинку можна побачити фотовиставку видів діяльності, які проводить ця організація. Товариство займається порятунком, консервацією та документуванням надгробків, хрестів і придорожніх святинь, переважно в південно-східній Польщі, а також в Україні та Грузії. Якщо відчуємо потребу в порятунку багатокультурної спадщини, ми можемо доєднатися на засадах волонтерства до груп, які відновлюють пам’ятки каменярства та в такий спосіб знайомитися з роботами народних майстрів 100-літньої давнини.

Мандрівку в минуле продовжуємо в Лемківському освітньому господарстві у селі Гладишив, де опиняємося після карколомного спуску з Маластовського перевалу. Музей, яким керують корінні лемки, належить до польської мережі освітніх господарств і представляє велику різноманітність предметів повсякденного вжитку сторічної давнини. Відвідини музею дозволяють відтворити в уяві давнє життя лемківських горян. Ми можемо побачити традиційне планування приміщень та їх обладнання в характерній для цього регіону житлово-господарській будівлі, відомій як “хижа”, а також побачити тупчак, криничного журавля і вітряковий млин, а ще реконструйовану олійницю, розташовану в зерносховищі. Від «звичайного» музею це місце відрізняє те, що відвідувачі не побачать табличок з історією чи назвами експонатів. Під час екскурсії господар не лише розповідає про історію та звичаї, але й демонструє, як працює техніка, і навіть заохочує людей виконувати якусь роботу самостійно. Під час візиту може виявитися, що навіть діти, здавалося б, менш корисні в господарстві, здатні виконати багато роботи, про яку вони, мабуть, раніше й не здогадувалися або не наважилися б взятися самостійно.

Переміщуємося зараз до села Лосі, щоб дізнатися про ще одну особливість місцевих жителів. У Мазярській Загороді (ще одна філія Музею “Двори Карвацянів та Гладишів” у Горлицях) ми маємо можливість дізнатися про історію села, мазярство ( виготовлення мастил) та предмети, якими користувалися мазяри. Назва цього фаху походить від консистенції сирої нафти та її використання. У районі Низьких Бескидів сиру нафту використовували здавна. Найчастіше її використовували для змащування осей дерев’яних возів, а також для просочування шкіри та дерева. Наприкінці ХІХ ст., у зв’язку з розвитком промисловості, селяни почали масово торгувати виготовленими в цьому районі мастильними матеріалами, маслами тощо. В 1900 р. до продажу було залучено аж 130 мазяр, а в міжвоєнний період ця кількість зросла ще більше. Лосі було тоді визначною точкою як на карті Польщі, так і на карті Європи завдяки великим обсягам торгівлі.

Перебуваючи в околицях, варто згадати про село Білянка, хоча наразі воно не пропонує місця, яке завжди відкрите для відвідувачів. Білянка славиться своїми дігтярами. У цій місцевості дьоготь випалювали із соснової деревини, яка мала бути сильно смолистою (більша частина смоли знаходиться під корою). Отримана рідка субстанція має багато лікувальних властивостей, її також можна використовувати різними способами в господарстві. На даний час в селі є один дігтяр і один гонтяр, який займається виготовленням дерев’яної черепиці (гонт). На жаль, з початком пандемії обидва майстри припинили демонстрацію своїх професій. Залишається сподіватися, що хранителі традицій ще матимуть можливість і бажання передавати свої знання та вміння. Також сподіваємося, що вдасться відродити Музей лемківського ремесла в Білянці, який чекає на ремонт. Тоді околиці Магури Маластовської в повній мірі засвідчать про багату традицію лемків.