Грабіжники ґрасують у центрі Кракова, або з Державною поліцією по міжвоєнному Кракові

Марія Цюнкевич безумовно належала до жінок, які вміють обводити чоловіків довкола пальця, і використовувати їх слабкості. Тричі заміжня (перший чоловік помер незабаром після шлюбу, з двома іншими розлуилася), вона мала ряд коханців, становища яких вміло використовувала для примноження своєї фортуни. Розбагатівши в Росії під час Першої світової та громадянської воєн, врятувала свій маєток, перевозячи цінності до Великобританії, з допомогою свого “знайомого”, радянського дипломатичного представника в Об’єднаному Королівстві, Леоніда Борисовича Красіна. Великобританія не сприяла здоров’ю пані Цюнкевич, яка незабаром переїхала до Франції та придбала земельний маєток у Нормандії, але також грала на біржі та інвестувала. Треба віддати їй належне, адже зі свого маєтку намагалася  підтримувати співвітчизників-емігрантів, які жили бідно.

Наприкінці 1931 року Цюнкевич прагнула покращити підірване (також нападом, який пережила) здоров’я, тому з’явилася в Польщі. Перебувала якийсь час у Варшаві, а 19 січня 1932 року разом із товаришкою приїхала до Кракова, який мав бути лише зупинкою на дорозі до Закопаного. Обидві пані зупинилися у Гранд Готелі, а виїзд планували через два дні. І саме 21 січня 1932 року Цюнкевич зголосила пограбування – днища обох її валіз були вирізані, а зникло з них:

• 13 соболевих футер,
• 10 тисяч французьких франків,
• 650 тисяч (Цюнкевич пізніше змінила свідчення, зменшуючи суму до 6,5 тисяч) фунтів стерлінгів,
• кілька комплектів біжутерії з діамантами.

Все це майно було покрите страховим полісом відомої компанії Lloyd’s на загальну суму 3,8 мільйона французьких франків. Саме ця сума, в порівнянні з досить спокійною поведінкою Цюнкевич, а також деякі її вчинки (наприклад, надіслання до Lloyd’sа значно ширшого списку ніби втраченого майна, ніж зголошений на поліцію), допровадили слідчих до висновку, що це була проба страхового шахрайства, а вся крадіжка була фальшивою. Базувалось це звичайно на непрямих доказах, оскільки майно Цюнкевич, незважаючи на свою вартість, не було деклароване (завдяки знайомству з польським дипломатом, який повертався на батьківщину і заборонив митникам перевірку її багажу).

Це призвело до затримання Цюнкевич на місяць під вартою, а 17 грудня 1932 року до засудження на 15 місяців позбавлення волі з випробовувальним терміном 5 років та 5 років втрати цивільних та почесних прав. На процесі краківська поліція вказувала на те, що днища валіз були вирізані непрофесійно (чого не зробив би жоден професійний злодій, а скоріше невмілий аматор, який намагався сфальсифікувати крадіжку), а експерти обмірковували, чи може така кількість футер поміститися у двох валізах, що згодом породило жарти про великих дам, які возять із собою дві зміни білизни та 13 футер.

Незважаючи на зусилля Цюнкевич, не вдалося змінити вирок, а ситуацію цю погіршила спроба фальсифікації доказів крадіжки, за що вона була засуджена у серпні 1934 року ще на півтора роки ув’язнення. Заява про відновлення провадження у справі (написана видатним адвокатом Зигмунтом Хофмоклом-Островським) не була розглянута перед початком війни. Сама ж Цюнкевич померла в Варшаві у 1943 році. Усе вказує на те, що будучи марнотратною, вона мала великі борги, а крадіжка мала бути ніби спробою покращити її майновий стан завдяки відшкодуванню.

На вулиці Панській 11 (сьогодні Марії Склодовської-Кюрі), на другому поверсі мешкало старше, досить заможне подружжя Зюскіндів – Міхала і Хелени разом незаміжньою дочкою, Євгенією. Оскільки часи були досить важкі – Велика криза сягала свого апогею – родина вирішила підзаробити, здаючи в оренду одну з кімнат.

Восени 1933 року серед бажаючих орендувати з’явився чоловік на прізвище Роттер, який заявив, що хоче орендувати кімнату на потреби своєї знайомої, студентки Академії образотворчих мистецтв Саломеї Селецької. Вплатив завдаток, а 2 жовтня повинен був з’явитися разом з Селецькою, щоб сплатити решту суми і допомогти їй влаштуватися в кімнаті.

Дійсно, у визначений день обоє з’явилися на порозі квартири Зюскіндів. Однак господарі зупинили їх на кухні, вимагаючи сплатити орендну плату за весь місяць заздалегідь, побоюючись стати жертвою шахрайства. Роттер з Селецькою заспокоювали їх, що невдовзі прийде листоноша з переказом і вони заплатять обіцяну суму. Хвилиною пізніше до квартири завітав листоноша, повідомивши, що має переказ для пані Селецької.  Зюскінди стали вимагати щоб вона прийняла його при них, на кухні. Коли почала підписувати бланк – розлігся постріл. Це Роттер застрілив листоношу Валента Пшебінду, після чого вистрілив тричі в Міхала Зюскінда, вбивши також і його. Охоплені жахом, мати з дочкою кинулися на втечу анфіладою поєднаних між собою кімнат, а вслід за ними кинулися і нападники (до атаки долучилася Селецька). Хелена Зюскінд полягла від кулі, добито її ударами прикладу револьвера і задушено ковдрою. Євгенія, яка від ран втратила свідомість, вціліла. Нападники вкрали сумку листоноша, в якій було понад 18 тисяч злотих.

Незабаром після цього, слідчі дістали з одної з каналізаційних ям, порожню сумку листоноша і чоловіче пальто. Нетиповий револьвер, який використовували зловмисники (новини про який з’явилися в пресі), зацікавив продавця кіоску на вулиці Раковецькій. Зголосився на поліцію, інформуючи, що саме такий револьвер дав йому в заставу нещодавно певний Ян Малиш. З’ясувалося, що він був занотований Державною поліцією ще за часів краківських заворушень у 1923 році. Тоді у нього взяли зразок почерку, який виявився ідентичним до того, з переказу для уявної Селецької.

Без додаткових проблем поліціанти визначили адресу матері Малиша. Її повідомили, навмисно вводячи в оману, що її сина було знайдено на Віслі і є підозра на те, що він міг втопитися. Жінка впізнала пальто, яке належало Яну Малишу. Пізніше показано їй переказ, який також визнала як написаний її сином.

Із цього моменту слідство набрало обертів. З’ясувалось, що уявна “Селецька” насправді – дружина Малиша, Марія з родини Венгрин. Обоє були безробітні, а сам Малиш, незважаючи на те, що був талановитим фотографом і мав художні здібності, не зумів порадити собі в умовах кризи, що, ймовірно, й штовхнуло його на стежку злочину. Знайти обох розшукуваних було не складно – 12 жовтня 1933 року Малиша заарештовано в Катовицах, а його дружину в Рабці.

Суд над обома відбувався в прискореному режимі, відповідно до чинних на той час нормативних актів. Відповідно, процес не міг сприяти ретельній оцінці доказів, а тим більше адекватному вироку для обох зловмисників. Тому не дивно, що 4 листопада обох засудили до смертної кари. Зателефонувавши (на надсилання письмового прохання не було часу) президент РП пом’якшив кару для Марії Малиш, змінивши вирок на довічне ув’язнення. Закінчила свій термін, як і більшість в’язнів, враз з початком війни. Померла у 1946 році.

У красивому палаці розташованому на вулиці Анджея Потоцького 10 (сьогодні вулиця Вестерплатте) мешкав у 1933 році останній нащадок роду аристократів – Францішек Ксавери граф Пусловський, дипломат, колекціонер і спадкоємець значної фортуни, в тому числі й великої колекції творів мистецтва. Серед них була й картина італійського маляра доби Відродження Лоренца Лотта «Поклоніння Дитятку», перлина колекції графа, оцінена (на ті часи) на 50-100 тисяч злотих.

Граф Пусловський зберігав картину (разом із більшою частиною своєї колекції) на другому поверсі палацу, де мешкав сам. Його колекція була відома у світі, сам граф не запровадив в палаці додаткових заходів безпеки, здаючи в оренду, наприклад, перший поверх приїжджим родинам, які зупинялися в Кракові.

2 жовтня 1933 року (а отже, у той же день, коли за кілька десятків метрів розігралася драма Зюскіндів і листоноші Пшебінди) граф Пусловський повернувся додому після короткої відсутності і виявив покинуту на кріслі раму картини Лотта в бібліотеці на другому поверсі.

Звичайно, така зухвала крадіжка була поштовхом до дій для слідчих осередків Державної поліції. Виикла версія, що діє спеціалізована банда грабіжників творів мистецтва, тим більше, що жертвою подібних проникнень стали кілька малопольських колекцій. Незабаром банду злодіїв схопили, очолював її палітурник Станіслав Каня, який між іншим, оправляв і книги графа Пусловського. Однак не вдалося віднайти картини Лотта, ані пов’язати злочинців з крадіжкою в палаці.

Переломний момент у слідстві настав щойно під кінець березня 1934 року , коли до антикварної крамниці Ізаака Горовича на вулиці Вішльній 10 прийшов чоловік, який приніс на оцінку невелику (29х40 см) намальовану на дереві картину. Художник Станіслав Похвальський, який допомагав Горовичу оцінити   витвір, визнав картину за розшукуваний шедевр Лотта. Обоє поспіхом повідомили поліцію, яка заарештувала чоловіка і його сестру – робітницю з Залесся біля Кобежина, Зофію Беровську.

Восени 1933 року Беровська працювала над знесенням старих австрійських укріплень на вулиці Окопи. Проходячи околицею Ботанічного саду, знайшла покладену на мурі невелику картину, яку взяла додому і повісила на стіні як типовий “святий образ”. Лише за деякий час ним зацікавився її брат, який повідомив, що вона може становити якусь цінність. Таким чином картина потрапила до антикврної крамниці Горовича, а потім до власника. Беровську і її брата було звільнено, а винні у найбільшій краківській крадіжці досі залишаються невідомими.

14 травня 1932 року мешканець вулиці Анджея Потоцького 12 (сьогодні вулиця Вестерплатте) доктор Юзеф Нюссенфельд, повертаючись додому, зробив жахливе відкриття. На підлозі він виявив тіло своєї покоївки, Анни Гарнцажівни, задушеної невідомими зловмисниками. Із будинку викрадено 10 тисяч злотих в готівці, два золоті годинники, кілька дорогоцінностей, ордени Нюссенфельда і 150 золотих 20-доларових монет. Вартість здобичі оцінено на чималу на той час суму – 130 тисяч злотих.

Не вистачало свідків інциденту, докор Нюссенфельд був холостяком, на момент скоєного він був на роботі. Сусіди засвідчили, що біля 10 години ранку чули якісь крики, але подробиць надати не змогли. Оскільки не було жодних зачіпок, поліція придивилася до оточення вбитої, а також до її роботодавця. Серед знайомих покоївки виявилась певна Міхалікова, особа не надто доброї репутації, що мешкала з чоловіком на ім’я Генрик Ванат.  Слідчі встановили, що незабаром після вбивства, Ванат (що мешкав в землянці на вулиці Раковецькій) платив золотою 20-доларовою монетою. Його негайно заарештовано. Під час слідства він вказав на певного Яна Донця як особу, яка вручила йому гроші.

Заарештовано також Донця, який досить швидко зізнався і вказав на співучасників злочину. На великий подив поліцейських, були ними двоє студентів Академії образотворчих мистецтв: Владислав Бобжецький (який знав доктора Нюссенфельда завдяки своїй дружині, що працювала секретаркою в Медичному Товаристві) і Казімєж Шенкіжик. Бобжецький намовив Шенкіжика і Донця до спільного нападу. Спочатку зловмисники планували, що Донець спокусить покоївку доктора і таким чином отримає доступ до його помешкання. Коли Гарнцажувна відкинула залицяння Донця, шайка змінила план – бандити проникли в будинок під виглядом доставки посилки. Вони кинулися на покоївку, яка чинила опір, але та не мала шансів проти трьох чоловіків. Бобжецький задушив вмираючу жертву петлею лікарського фартуха, хотів її ще добити пострілом з револьверу, але зброя не вистрілила.

Злочинці заховали украдену здобич, закопавши в околиці копця Костюшки, однак від самого початку почали обкрадати один одного. Таким чином їх було викрито – частину здобичі викопав Донець з допомогою Ваната, даючи останньому кілька золотих монет. Арешт студентів Академії образотворчих мистецтв був найбільш суперечливим – Державна поліція вшанувала навчальний заклад, не вступаючи в стіни університету згідно з законом. Бандити знали, що на площі Матейка на них чекають поліцейські і довго зволікали з виходом із приміщення, однак врешті-решт мусили віддатися в руки правосуддя.

Під час першого судового розгляду, який відбувся в червні 1932 року, Колегія присяжних проголосувала за визнання зловмисників винними у ненавмисному вбивстві, що викликало шалене обурення у суспільстві і призвело до відхилення судом вердикту (згідно з чинним законодавством). На повторному розгляді справи у вересні того ж року Колегія присяжних повторила свою думку, яку цього разу підтримав і голова. Бобжецького засуджено на 14 років позбавлення волі, Донця на 12 років, а Шенкіжика на 10 років. Перший з них загинув в роки війни, другий після війни став дрібним злодюжкою і помер (доживши пізньої старості) у Коцмижуві. Третій, як Тадеуш Пахель-Сумерський став відомим художником, отримав амністію від президента Берута і приймав активну участь в середовищі художників Померанії (пов’язаних з новою владою). Доктор Юзеф Нюссенфельд виїхав із помешкання, позначеного трагедією. Маючи досвід перебування під час війни в німецьких концтаборах у Плашові і Маутгаузені, після її закінчення він повернувся лікувати людей у Краків. Помер у 1956 році.

Коли раннім вечором 31 серпня 1937 року двоє клієнтів з’явилося у підвалі майстра парасольок Яна Козеровського, що знаходився на вулиці Анджея Потоцького 13 (сьогодні вулиця Вестерплатте), нічого не передвіщало кривавого фіналу цієї візити. Однак замість того, щоб придбати чи відремонтувати парасолю, прибульці кинулися на 87-літнього власника майстерні, з наміром задушити його. Міцний дідусь не поступився бандитам і з допомогою своєї собаки прогнав їх на вулицю. Злочинці втікали в напрямку залізничного вокзалу. Переслідував їх поліцейський Кароль Закжевський. Біля готелю Європейського одного з утікачів спробував затримати випадковий перехожий, на жаль, бандити смертельно поранили його з вогнепальної зброї. Після погоні – під час якої бандити кружляли районом вулиць Радзивіллівської, Панської, Потоцького і Коперника – одного з них (підстреленого раніше поліцейським Закжевським) успішно нокаутував палицею перехожий, чиновник Тадеуш Яворський.

Затриманий бандит виявився грабіжником, що втік з в‘язниці в Жешуві, Станіслав Желязний, а випадковою жертвою його втечі став офіціант Марчін Гондек. Не вдалося затримати спільника Желязного, який  не видав свого колегу. Лише два тижні пізніше поліцейські Копачинський і Холда, під час розшуків одного краківського шахрая на вулиці Чарновейській, наткнулися на чоловіка, що представився Ришардом Бреннером.

Оскільки його особа видалася поліцейським підозрілою, вони змусили його відправитися з ними до відділення поліції на вулиці Семирадського. Перед самим входом до будинку чоловік обернувся до супроводжуючих його поліцейських та вистрілив до них з прихованої зброї. Поліцейський Копачинський загинув, а поліцейський Холда був поранений.

Бандит кинувся тікати у сторону копця Костюшки, викрадаючи по дорозі віз, запряжений кіньми. Поліцейські переслідували його на автівках і мотоциклах. Під час погоні обидві сторони стріляли одна в одну, що викликало паніку у краківчан. У районі вулиці П’ястовської переслідувачі перерізали шлях бандиту, який зістрибнув із воза і кинувся втікати знову. Однак коло погоні звужувалось, до нього також долучилися поліцейські з комісаріату на вулиці Костюшки та військові, що відбували навчання поблизу.

Поранений бандит, оточений переслідувачами, вчинив самогубство. Виявилося, що це був знаний поліції злочинець-рецидивіст Арон Шварц. Його компаньйон, Станіслав Желязний, був засуджений після нетривалого судового розгляду в грудні 1937 року, до смертної кари, яку восени наступного року було виконано.

Краківський Інститут судової медицини – це не тільки найстаріша цього типу інституція в Польщі, але й також робоче місце найбільших корифеїв цієї дисципліни в історії польської науки. Створений у 1804 році як «Кафедра медичної поліції і судової медицини», діє (незважаючи на переїзди та переформовування) безперервно до сьогоднішніх днів,  все ще надаючи професійну допомогу судовій системі.

На кафедрі працювало багато видатних вчених, але найбільшої слави досягли троє: Леон Блюменсток-Хальбан (1838–1897), Леон Вахгольц (1867–1942) і Ян Станіслав Ольбрихт (1886–1968). Професор Вахгольц, завідувач кафедри з 1895 р., міг працювати в нещодавно відкритому будинку Collegium Medicum на вулиці Гжегожецькій, 16. Зведена за проектом Юзефа Сари будівля, містила також інші кафедри і була однією з найсучасніших будівель цього типу  у всій Австро-угорській імперії.

Краківські судові медики допомогли судочинству у багатьох справах, іноді їх точка зору була домінуючою. Так було, наприклад, під час другого (у Кракові) судового процесу над Рітою Горгоновою, звинуваченою у вбивстві дочки свого партнера, інженера Генрика Заремби. Під час судового розгляду, що відбувся навесні 1933 р., головну роль відіграла думка професора Ольбрихта, яка вказувала на те, що Горгонова була винуватицею злочину.

На Гжегожецькій 16 також обговорювалися жахливі, хоч і менш суперечливі справи. Прикладом може бути вбивство Зофії Фронтчак (по чоловіку Палюх), серед іншого моделі Войцеха Коссака і Пьотра Стаховича, яку називали «прекрасною Зоською». Влітку 1926 року втекла від свого жахливого і сварливого чоловіка Матея і замешкала у місті. Однак їй доводилося регулярно їздити до їх спільного домашнього господарства за їжею та аліментами, призначені їй судом. З одної з таких поїздок, в половині травня 1927 року, не повернулася. Занепокоєні родичі та знайомі почали безуспішно її шукати (поліція долучилася лише за кілька днів). Тільки тоді, коли з річки Длубні, що протікала поблизу, було видобуто розчленовані людські рештки, справа набрала обертів. Завдяки дослідженням, проведеним, серед інших професором Ольбрихтом, вдалося визначити ріст, вік і колір волосся невідомої (хоч її голова ніколи не була віднайдена). Це все ідеально пасувало до опису «прекрасної Зоськи». Крім того, в господарстві Палюхів знайдено сліди, які, як підтвердили пізніше професори Вагхольц і Ольбрихт, виявилися плямами крові. Це все призвело до засудження Палюха на 15 років  ув’язнення (пізніше знижено до 12). Сам же винуватець після кількох років ув’язнення, не маючи вже чого втрачати, зізнався у вбивстві своєї дружини.

Причиною злочинів може бути цілком легальна ринкова практика, яка нечесними підприємцями може бути використана для знищення контрагентів. За подібною схемою діяли брати Абрахам і Мойжеш Калфуси, власники створеного на початку 30-х років товариства «Риба». Околиці Затора, який століттями славився своїми рибними ставками, знаходились у межах Краківського воєводства, а воєводське місто було для них ринком збуту. Торгівлею займалася низка товариств, на чолі з найбільшим із них, товариством «HanRyb».

Брати Калфуси зробили ставку на силу грошей. Їм вдалося стягнути до своєї фірми Нахмана Шнайдера, найталановитішого серед торговців їх конкуренції, і одночасно розпочали агресивну політику «скуповування» риби у фермерів, стаючи де-факто єдиним посередником між ними і роздрібними торговцями. Цим останнім вони диктували високі ціни, одночасно вимагаючи відповідних провізій від проданої риби і караючи високими штрафами продавців, які намагалися самостійно торгувати поза картелем.

Одним із таких переслідуваних підприємців став Бернард Шреттер з Освенцима, нащадок місцевої купецької родини з традиціями. Комерційна політика братів Калфусів (включаючи підвищення цін на викуп риби, незважаючи на підписані раніше умови), привела його до межі банкрутства, змусивши продати навіть свій сімейний будинок. Зневірений Шреттер з’явився 10 грудня 1933 року у штаб-квартирі товариства на вул. Св. Гертруди 19.

Доведений до крайньої межі невдалими спробами порозумітися з монополістами чоловік, увірвався в офіс компанії, стріляючи з пістолету у працівників «Риби». Від куль Шреттера Абрахам Калфус загинув на місці, незабаром після цього помер тяжко поранений Нахман Шнайдер, також був поранений Мойжеш Калфус. Помстившись, Шреттер у відчаї вчинив самогубство.

Із точки зору поліції, справа здавалася простою, однак загадкою залишалась доля грошей, які на момент стрілянини мали бути на столі в офісі товариства, але яких поліція, що прибула на місце подій, не знайшла. Підозрювана була решта працівників «Риби», присутня на місці інциденту (пережили стрілянину вцілівши), однак пояснення було ще цікавішим. Величезна сума (понад 7 тисяч злотих) повернула покоївка Шнайдера, Анна Шотівна. Того фатального дня вона прийшла на хвилину з квартири свого господаря, що була неподалік, бажаючи принести йому гроші та розклад руху, у зв’язку з відрядженням Шнайдера. Вона увійшла в офіс компанії відразу після стрілянини, і, побачивши трупи та стіл, вкритий готівкою, забрала гроші, а потім вірно віднесла їх дружині свого господаря. Підприємливі жінки розкрили цей факт лише перед обличчям діючого слідства у справі крадіжки готівки. Доля власників товариства “Риба” послужила медійним аргументом у боротьбі роздрібних торговців з картелями – але це вже зовсім інша історія.

Палац Гурків сьогодні – це приміщення воєводського бюро охорони культурних пам’яток. Може й не був він ареною кривавого злочину, проте у стінах його гостило багато цікавих мешканців, включаючи винуватців деяких згаданих тут злочинів. Із другої половини XIX століття тут знаходилась міська в‘язниця, відома як будинок “Під телеграфом”. Чи назва та пішла від телеграфного відділення, розташованого в стінах будинку, чи теж від «телеграфного» способу обслуговування арештантів (які перебували тут порівняно короткий час) – сьогодні важко сказати. Досить згадати, що історія будівлі була пов’язана з поліцією та розслідуваннями понад 100 років. У міжвоєнний період мав тут свою штаб-квартиру слідчий відділ Департаменту державної поліції Кракова (до 1934 р.), пізніше його представництво, і незмінно – в’язниця.

Протягом тривалого періоду існування в’язниці, «гостили» в ній не лише злочинці. У бурхливі 1846–1848 роки «Під телеграф» трапляли і польські патріоти, наприклад, Кароль Шайноха, Владислав Людвік Анчиц та Марчін Бореловський. У 1903 році сюди потрапив працівник банку “Славія” Ярослав Хасек, перебування якого відзначене пам’ятною табличкою. Крім того, це місце було традиційним пунктом, де затриманих повій піддавали санітарному та венерологічному контролю. Ще до 80-х років ХХ століття тут функціонувала венерологічна лікарня.

Будівля колишньої церкви св. Михайла з монастирем, розташована на перетині вулиць Посельської та Сенацької, до 1797 року належала ордену кармелітів. Пізніше, коли австрійська влада відібрала його у ченців, занепадав, аж до 70-х років ХІХ століття, коли його відбудували для потреб Імператорсько-Королівського Національного суду. Від 90-х років XIX століття аж до початку 50-х років наступного століття у частині приміщень розташовувалася в’язниця, відома серед жителів Кракова як “Святий Михайло”.

У тій частині, де розміщувався суд, відбувалися знамениті краківські процеси, що викликали емоції знатних жителів міста. Через обмежену кількість місць, найбільші з них вимагали білетів. Однак 21 серпня 1931 року околицею розляглися звуки пострілів.

Це співробітники поліцейської розвідки супроводжували з-під «Телеграфу» заарештованого (після погоні зі стріляниною) Романа Михальського, одного з винуватців вламання до штаб-квартири фірми Берсон, в результаті якого було вкрадено 25 тисяч злотих з каси компанії. Прямо перед будівлею, де на зловмисника чекав слідчий суддя,  на розвідників напали спільники Михальського Август Макович та Францішек Міколайчик. Від куль полягли тяжко ранені Михал Микрут та Ян Буковський (який незабаром помер від поранень), менше поранений був розвідник Казімєж Вітковський.

Бандити втекли на вулицю Страшевського, а звідти на викраденому екіпажі у напрямку вулиці Сирокомлі. На їх шляху з’явився поліцейський Влох, який відкрив вогонь по бандитах, змусивши їх тікати пішки. Йому вдалося поцілити в Міколайчика, якого він заарештував, а інших винуватців незабаром схопили поліцейські, які обшукували Краків. Причина відчайдушного нападу перед самим судом була простою – Михальський сховав здобич від вламання, тому інші зловмисники намагалися дістати свого спільника з рук поліції. План, хоч і зухвалий, зазнав краху, як і пізніша спроба самогубства Маковича. Зрештою, до всіх злочинців приходить, вимагаючи борг, справедливість, штаб-квартирою якої був будинок Св. Михайла.